Щодо призначення субсидій та проведення відшкодування пільг органами соціального захисту ОСББ, які мають власні котельні

10.10.2016

1. Основні засади організаційних, господарських відносин, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами, а також їхні права та обов’язки визначає Закон України «Про житлово-комунальні послуги» (далі – Закон про ЖКП).

Згідно зі статтею 1 Закону про ЖКП:

комунальні послуги – результат господарської діяльності, спрямованої на задоволення потреби фізичної чи юридичної особи у забезпеченні холодною та гарячою водою, водовідведенням, газо- та електропостачанням, опаленням, а також вивезення побутових відходів у порядку, встановленому законодавством;

виконавець – це суб’єкт господарювання, предметом діяльності якого є надання житлово-комунальної послуги споживачу відповідно до умов договору.

Частиною четвертою статті 19 Закону про ЖКП встановлено, що виконавцем послуг з централізованого опалення та послуг з централізованого постачання гарячої води для об’єктів усіх форм власності є суб’єкт господарювання з постачання теплової енергії (теплопостачальна організація).

Статтею 31 Закону про ЖКП передбачено, що виконавці/виробники житлово-комунальних послуг здійснюють розрахунки економічно обґрунтованих витрат на виробництво (надання) житлово-комунальних послуг і подають їх органам, уповноваженим здійснювати встановлення тарифів (залежно від органу ліцензування на сьогодні це Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, або органи місцевого самоврядування).

Механізм формування тарифів на теплову енергію, її виробництво, транспортування та постачання, послуги з централізованого опалення і постачання гарячої води для суб’єктів природних монополій та суб’єктів  господарювання на суміжних ринках, які провадять або мають намір  провадити господарську діяльність з виробництва теплової енергії, її транспортування магістральними і місцевими (розподільними) тепловими мережами (далі – транспортування) та постачання, надання послуг з централізованого опалення і постачання гарячої води, визначено Порядком, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 01.06.2011 № 869 «Про забезпечення єдиного підходу до формування тарифів на житлово-комунальні послуги».

2. Основні правові, економічні та організаційні засади діяльності на об’єктах сфери теплопостачання та регулювання відносин, пов’язаних з виробництвом, транспортуванням, постачанням та використанням теплової енергії, визначено Законом України «Про теплопостачання».

Цим Законом передбачено:

система автономного теплопостачання – це внутрішньобудинкова система опалення, яка використовується для теплозабезпечення окремого багатоквартирного будинку;

система децентралізованого теплопостачання – це сукупність джерел  теплової енергії потужністю від 1 до 3 Гкал/год, місцевих (розподільчих) теплових мереж;

система помірно-централізованого теплопостачання – це сукупність джерел теплової енергії потужністю від 3 до 20 Гкал/год, магістральних та/або місцевих (розподільчих) теплових мереж;

система централізованого теплопостачання – це сукупність джерел теплової енергії, магістральних та місцевих (розподільчих) теплових мереж, що об’єднані між собою та використовуються для теплозабезпечення споживача, населеного пункту, яка включає системи децентралізованого та помірно-централізованого теплопостачання;

джерело теплової енергії – виробничий об’єкт, призначений для виробництва теплової енергії.

Також відповідно до п. 1.4 Порядку відключення окремих житлових будинків від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води при відмові споживачів від централізованого теплопостачання, затвердженого наказом Міністерства будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України від 22.11.2005  № 4 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 9 грудня 2005 р. за № 1478/11758), система автономного теплопостачання будинку – сукупність джерела теплової енергії потужністю до 1 Гкал/год; розміщується в межах цього будинку (частині будинку, надбудові чи прибудові до цього будинку), внутрішньобудинкових мереж і систем теплопостачання окремих приміщень.

Отже, власна будинкова котельня (у т.ч. дахова, вбудована, прибудована тощо) належить до систем автономного теплопостачання.

3. Статтею 1 Закону України «Про теплопостачання» визначено, що постачання теплової енергії (теплопостачання) – господарська діяльність, пов’язана з наданням теплової енергії (теплоносія) споживачам за допомогою технічних засобів транспортування та розподілом теплової енергії на підставі договору.

Взаємовідносини між теплопостачальними організаціями та споживачами теплової енергії регулюються Правилами користування тепловою енергією, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 03.10.2007 № 1198, якими передбачено, що користування тепловою енергією допускається лише на підставі договору купівлі-продажу теплової енергії між споживачем і теплопостачальною організацією, крім підприємств, що виробляють та використовують теплову енергію для цілей власного виробництва.

Таким «підприємством» у багатоквартирному будинку є об’єднання співвласників багатоквартирного будинку

4. Законом України «Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку» (далі – Закон про ОСББ) встановлено, що основна діяльність об’єднання полягає у здійсненні функцій, що забезпечують реалізацію прав співвласників на володіння та користування спільним майном співвласників, належне утримання багатоквартирного будинку та прибудинкової території, сприяння співвласникам в отриманні житлово-комунальних та інших послуг належної якості за обґрунтованими цінами та виконання ними своїх зобов’язань, пов’язаних з діяльністю об’єднання (стаття 4).

Статтею 22 Закону про ОСББ передбачено, що для забезпечення утримання та експлуатації багатоквартирного будинку, користування спільним майном у такому будинку, включаючи поточний ремонт, утримання багатоквартирного будинку та прибудинкової території, водопостачання та водовідведення, теплопостачання і опалення, вивезення побутових відходів, об’єднання за рішенням загальних зборів має право:

задовольняти зазначені потреби самостійно шляхом самозабезпечення;

визначати управителя, виконавців окремих житлово-комунальних послуг, з якими усі співвласники укладають відповідні договори;

виступати колективним споживачем (замовником) усіх або частини житлово-комунальних послуг.

Питання самостійного забезпечення об’єднанням експлуатації та утримання багатоквартирного будинку та користування спільним майном у такому будинку регулюються Господарським кодексом України в частині господарчого забезпечення діяльності негосподарюючих суб’єктів.

Відповідно до статті 10 Закону про ОСББ до виключної компетенції загальних зборів співвласників відноситься, зокрема питання визначення порядку сплати, переліку та розмірів внесків і платежів співвласників.

З метою надання населенню, що проживає в багатоквартирних будинках, у яких створено об’єднання, пільг та субсидій для відшкодування витрат на оплату комунальних послуг визначається розмір внесків (платежів) на відповідні потреби, затверджений загальними зборами об’єднання, але не більше найвищого у відповідному населеному пункті тарифу на відповідні комунальні послуги, встановленого відповідним державним органом або органом місцевого самоврядування для суб’єктів господарювання. Підсумовуючи викладене, наголошуємо:

  • ОСББ не є суб’єктом господарювання, предметом діяльності якого є надання житлово-комунальних послуг,
  • ліцензію на здійснення господарської діяльності з постачання теплової енергії ОСББ не отримує,
  • тарифи на послуги з теплопостачання ОСББ не затверджує (визначається розмір внесків (платежів) на відповідні потреби, затверджений загальними зборами об’єднання),

отже, відшкодування пільг та субсидій ОСББ, створеним у будинках, теплопостачання в яких забезпечується від автономної котельні, здійснюється відповідно до визначених розмірів внесків (платежів) на відповідні потреби, затверджених загальними зборами об’єднання.

Щодо визнання протоколу зборів співвласників таким, що не відповідає формі, затвердженій наказом Мінрегіону від 25.08.2015 № 203, у разі відсутності реквізитів документу, що надає представнику повноваження на голосування та/або документу, що підтверджує право власності на квартиру/нежитлове приміщення.

Відповідно до статті 10 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» (далі – Закон № 417) рішення зборів співвласників оформляється протоколом, який підписується усіма співвласниками (їх представниками), які взяли участь у зборах, кожен з яких ставить підпис під відповідним варіантом голосування (“за”, “проти”, “утримався”), за формою, затвердженою центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної житлової політики.

У протоколі обов’язково зазначається така інформація про співвласників (їх представників), які взяли участь у зборах співвласників: прізвище, ім’я, по батькові співвласника, документ, що підтверджує право власності на квартиру або нежитлове приміщення, номер квартири або нежитлового приміщення, загальна площа квартири або нежитлового приміщення, документ, що надає повноваження на голосування від імені співвласника (для представника).

Форма протоколу зборів співвласників багатоквартирного будинку затверджено наказом Мінрегіону від 25.08.2015 № 203 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 08.09.2015 за № 1083/77528).

Враховуючи зазначені вище вимоги Закону № 417 вказана форма містить, зокрема такі графи:

  • прізвище, ім’я, по батькові співвласника або його представника та документ, що надає представнику повноваження на голосування;
  • документ, що підтверджує право власності на квартиру/нежитлове приміщення.

Відповідно до статті 1 Закону № 417 представник співвласника – фізична або юридична особа, яка на підставі договору або закону має право представляти інтереси співвласника.

Поняття та підстави представництва визначені Цивільним кодексом України (далі – Кодекс). Так, відповідно до статті 237 Кодексу представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Зокрема, передбачено поняття представництва за законом та представництва за довіреністю.

Представництво за законом (стаття 242 Кодексу):

– батьки (усиновлювачі) є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей;

– опікун є законним представником малолітньої особи та фізичної особи, визнаної недієздатною;

– законним представником у випадках, встановлених законом, може бути інша особа.

Згідно зі статтею 244 Кодексу представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю.

Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами.

Частиною п’ятою статті 245 Кодексу встановлено, що довіреність на право участі та голосування на загальних зборах, видана фізичною особою, посвідчується у порядку, визначеному законодавством.

Частинами третьою та четвертою цієї ж статті передбачено випадки  коли довіреності не потребують нотаріального посвідчення та перелік посадових осіб, посвідчення довіреностей якими прирівнюються до нотаріально посвідчених.

Відповідно до роз’яснення Міністерства юстиції України щодо особливостей нотаріального посвідчення довіреності у тексті довіреності мають бути зазначені місце і дата її складання (підписання), прізвища, імена, по батькові (повне найменування для юридичної особи), місце проживання (місцезнаходження – для юридичної особи) представника і особи, яку представляють, а в необхідних випадках і посади, які вони займають.

Також відповідно до статті 52 «Про нотаріат» про всі нотаріальні дії, вчинені нотаріусами, робиться запис у реєстрах для реєстрації нотаріальних дій після того, як нотаріус зробить посвідчувальний напис на документі або підпише документ, що ним видається. Кожна нотаріальна дія реєструється під окремим порядковим номером. Номер, під яким нотаріальна дія зареєстрована, зазначається на документі, що видається нотаріусом, чи в посвідчувальному написі.

Документ (від. лат. documentum) — це в дослівному перекладі зразок, посвідчення, доказ, письмовий акт, який може слугувати доказом юридичних відносин або фактів, що породжують правові відносини. У повсякденному житті «документ — це засіб фіксації відомостей про факти, події, явища об’єктивної дійсності та розумової діяльності людини»

У юридичних (правових) відносинах поняття документ застосовується у значенні «офіційний (чи державний) правовий акт, який підтверджує встановлення певних відносин, що стосуються виникнення, доказу чи виконання прав. Документ мусить мати юридичне значення, підтверджувати правове становище людини, бути засобом доказу в суді, свідчити про певні зобов’язання юридичних осіб».

У термінологічному словнику слово «реквізит» подається як обов’язковий елемент офіційного документа. Це означає, що реквізити проставляються лише на офіційних документах. У національному стандарті України ДСТУ 2732-2004 «Діловодство й архівна справа. Терміни та визначення» під реквізитом розуміється інформація, зафіксована на службовому документі для його ідентифікації, організації обігу і (або) надання йому юридичної сили.

Водночас, ні графа «прізвище, ім’я, по батькові співвласника або його представника та документ, що надає представнику повноваження на голосування», ні графа «документ, що підтверджує право власності на квартиру/нежитлове приміщення» не містять вимоги щодо визначення даних, які ідентифікують вказані документи.

Враховуючи вказане, відсутність реквізитів (або навпаки їх наявність) документу, що надає представнику повноваження на голосування та/або документу, що підтверджує право власності на квартиру/нежитлове приміщення, не є підставою (за умови дотримання останнього) для визнання протоколу зборів співвласників таким, що не відповідає формі, затвердженій наказом Мінрегіону від 25.08.2015 № 203.

Повернутися вгору